Люди - наче квіти. Одні ростуть серед пилу та асфальту і намагаються бути на них схожими. Вони навіть не прагнуть дізнатися, що таке ласка сонця і свіжість дощу. Вони в'януть незрілими бутонами. А до інших дотягуються промені світлої енергії, і самі вони прагнуть ввись і розпускаються, розкривають усі свої можливості, починають пахнути. Їхнє мовлення - патока розуму, очі - прозорі озера ніжності, руху - грація творення, а посмішки - безтурботність. Бджоли розносять цей нектар по безкрайніх полях, і одна квітка проявляється в нескінченній множині. Я бачив таких - ці небесні квіти ніколи не в'януть. -------------------------------------------------------------------------------
Гуру Песен